Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

– Ми будемо її викопувати… Невже ти думаєш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж її проклинав… – шепотів старий. І шепіт цей мов гіпнотизував Лоріо…

Кладовище, ніч, місяць у високому небі, і сей батько, мов древній, ветхий патріярх, стоїть, випроставшись у ввесь свій зріст, на могилі…

– Поперед я, а ти потім… – і старий з силою почав копати.

Лоріо притулився до огради спиною й утопив очі в світле місяцеве коло… З могили зірвались квітки, летіла земля, маненькі камінці. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лоріо і той, без гадок у голові, почав копати…

Він усе копав і копав, викидав землю наверх… він уже по шию в ямі… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою і світить в неї своїми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму і майже вирвав у Лоріо лопату з рук. Той, не сперечаючись, віддав її… сам виліз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямі і швидко-швидко щось шепотів про себе. От показалася чорна домовина. Була колись оббита матерією, але тепер все те погнило й видно було дерево. Віко все було мокре… Старий кинув лопату і силкувавсь підняти віко, але воно було, мабуть, прибите гвіздками. Тоді він знов узяв лопату, заложив край її в щілину і, відриваючи гвіздок за гвіздком, скоро вивільнив віко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усім своїм старим тілом, він підняв віко, кинув побіля, а сам… нахилився над розкритою труною.

* * *

…блиснув місяць – і глянули з темряви уверх чорні ями замість очей… Голий череп вискалив зуби і немов сміявся… сміявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усім своїм тілом на домовину.

А місяць дивився згори, заглядав у яму і бачив там перетлілу одіж, кістки рук і страшно-страшно вискалені із сміхом зуби.

* * *

Уранці на другий день знайшли на могилі мертвого батька, склали протокола, і знову закопали труп…

Тільки ніхто не додивився, що на лівій руці у трупа бракувало двох суглобчиків з пальця…

2/ХІ 1900 р. Харків

Біла

(флюїда)

Це було…

давно.

Людина буває сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як ті атоми, що відорвалися від тіла, ніколи вже не вернуться до організму, так і людина ніколи не повторить ні єдиного свого настрою, ні однієї своєї любови, ні одного свого співання.

Це було

в незрозуміло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душі. О, молодосте!.. Ти – парость, що витикається вночі над землею і за один день і зеленіє, і все розуміє! Ти – птах, що пораз перший летить за море, в теплі краї і бачить у дорозі і гору, вершиною снігом укриту, і густо-зелені виноградники, і чує скрипіння гарби в рожевости ранку. І радіє всьому тому і дивується.

Це було

в дивовижному, таємному, суворому будинку мого дядька. В холодному, самітному, що стоїть на високім холмі, горуючи над усіма будинками міста. Знадвору він був, мабуть, таки страшний. Мабуть, усі оті перекупки та швачки, що ходять кожного ранку там десь унизу, зле говорять між собою про нього й називають тюрмою. Найбільше чомусь їх цікавить кругле вікно з горища: от уже скільки часу, я знаю, вони все дивляться на нього, а воно, чорне, сміється до них, оскаливши свої вибиті шиби; і так шкірить їх день і ніч. Надаремне в полудне нахиляється туди сонце заглянути, а вночі, певне, визирає відтіль сіре привиддя.

А для мене то був таємний, чарівний середньовічний замок. Він збуджував тисячі незрівнянних, велично-дивних настроїв, обхоплював безліччю божевільних мрій, змушував задуматись, зітхнути, здивуватись і безкрило полетіти в далеку минувшину й таку ж далеку будучність. Він не давав заснути, ввесь час тривожив солодкою тривогою, малював по темних вуглах своїх туманові постаті всесвітньо-відомих людей – і тих, що жили колись, і тих, що ще будуть жити. То співав сумну, як плач веретена, пісню, то шалів скаженою радістю мертвих, а тишу нічну наповняв битви шумом і скриками ранених. І тиха меса співом урочистости колише повітря, чорний рядок ченців позначився запаленими свічками – і все вище, вище в хвилях пахучого ладану під шелест крил ангелів підіймається уверх «Te Deum laudamus».

На вулицю замкнено дивилися великі чорні важкі двері. Мало підходило до них людей, і рідко вони відчинялися. А коли відчинялися – жах відкидав людину пріч… Не видно нікого, хто би відчиняв. А прямо перед тобою на двох високих чорних тумбах стоять два шкелети, очі їх світяться, а в піднятих високо руках держать вони факели й факелами цими освітлюють сходи. А сходи височенні, мов у небі десь загубилися. Ідеш по них – і чуєш себе самітним, і одірваним від усього світу, і страшно тобі, мов у склепі могильнім. Рівні стіни з обох боків, а по стінах висять чорні великі дошки з невідомою мовою начертаними написами; між тими дошками намальовані жіночі фігури в убраннях і без убрань, в гірляндах з фантастичних квіток, в руках фіяли пінні. І сміються нечутним сміхом, і плачуть невидними сльозами.

Ступаєш на останню верхню ступінь – перед тобою гранітова скеля, в яку треба тисячу літ бити стальовими таранами, аби видовбати хоч трохи. Але простягнеш руку – і нараз тихо, без шуму відчиняються непомітні двері, неначе вхід у печеру.

А там, за ними – яка розкіш фантазії, який простір художньої мислі! Кожний фестон, кожний завиточок на стіні обдуманий і носить на собі печать роботи хоробливо-величної уяви. От заля. Велика, холодна. Стіни складено з великого сірого каміння, і блищить воно від вогкости та от-от, здається, з нього потече вода. Великі плями жовто-зеленого моху, важкі фестони закуреного сотнями літ павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись від вогкости й холоду. По стінах у величних чорних із золотом рамах висять портрети, закриті білими ґазовими покривалами, мов саванами, а поміж них вбито то там, то там великі заіржавілі залізні гаки; деякі з тих гаків порожні, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди